Втомлені війною: як формувався стиль арт-деко

Арт-деко (франц. аrt déco), або ар-деко — стиль у мистецтві, що виник на початку ХХ століття у Франції. Десятиліття між 1925 та 1935 роками стало періодом розквіту напрямку. Так суспільство реагувало на занепад, який спровокувала Перша світова війна. Назву ар-деко отримав на Міжнародній виставці сучасних декоративних і промислових мистецтв, яка відбулася у 1925 році в Парижі.

Але формуватися арт-деко почав задовго до офіційного визнання. Він зароджувався у 1908-1912 роках, в рамках стилю модерн, який тяжів до естетизму та комфортного життя. На нього також вплинули Віденська сецесія, діяльність «Школи Глазго», німецьке об'єднання «Веркбунд» та абстракціонізм, зокрема творчість художника Василя Кандінського.

Арт-деко запозичив елементи інших напрямків — експресіонізму, модерну та кубізму. Вони переплелися з екзотичними африканськими та східними мотивами, що створило ореол загадковості, який відразу полюбився прихильникам арт-деко.

Арт-деко: в чому суть?

“Метрополіс”, Отто Дікс, 1928

Перша світова війна та технічна революція змусили світ швидко реагувати на зміни та заклали початок для нової епохи. Соціальна та економічна нестабільність розколювала суспільство і виставка 1925 року стала ковтком надії, яка ніби проголосила, що все ще може повернутися до звичних норм. Франція першою вирішила продемонструвати, що навіть війна не завадить країні відмовитися від своїх гедоністичних традицій.

Світ прагнув функціональності та нових сутностей, які розв’яжуть проблему бідності та страху війни. Потреби минулого століття не міг закрити один напрямок, тому виникнення арт-деко — логічне поєднання жаданої розкоші, надмірної декоративності та поєднання непоєднуваного. Еклектичність напрямку створила той бажаний ефект, який закохав у себе естетів на десятиліття.

Арт-деко відрізнявся суворою закономірністю, сміливими геометричними формами, етнічними візерунками, оформленням в півтонах, відсутністю яскравих кольорів в оформленні і при цьому строкатими орнаментами, розкішшю, шиком, коштовними  матеріалами (слонова кістка, крокодиляча шкіра, алюміній, рідкісні породи дерева, срібло). 

Приклад орнаменту стилю арт-деко

«Нова елегантність», як часто називають ар-деко, має два напрями: з одного боку твори витонченого мистецтва від авангардних художників та скульпторів, а з іншого — роботи для масового споживача.

Живопис в арт-деко не став домінантною складовою, а скоріше одним із елементів декорування. Так митці акцентували на яскраві кольори, спрощення предметів та напівабстрактні форми.

“Атена”, Ерте

«Нова елегантність» поєднала експерименти авангарду з філософією елітного споживання. Тому лідери цього стилю вийшли за рамки класичного «живопис-музика-література», а героями течії стали прикладні митці — дизайнери інтер’єру, ювеліри, кутюр’є, скульптори.

“Жінка у зеленому Bugatti”

Але це не зупинило художницю Тамару Лемпицьку закарбувати своє ім ’я в історії світового мистецтва. Її часто називають російською емігранткою, але це не зовсім так, адже народилася вона у Польщі, а потім переїхала до Петербургу. Тамара Лемпицька стала “іконою свого часу”. Вона створила персональний бренд ще до того, як це стало мейнстрімом: зовнішній вигляд, самопрезентація, кар'єрні цілі і навіть плітки — усе працювало на репутацію художниці як злагоджений механізм.

Фото Тамари Лемпицької

Життя художниці було схожим на ще один розділ з роману “Великий Гетсбі”: вечірки у найпопулярніших салонах Парижу, розкішне вбрання, дорогі аксесуари та ріки шампанського. Але у житті Тамари були й моменти, коли їй доводилося продавати сімейні прикраси, щоб нагодувати сім'ю. 

Та після ряду випробувань їй все ж таки вдалося підкорити Францію. Тамара Лемпицька брала уроки живопису та знайомилася з вершками суспільства. Завдяки своїй наполегливості та безперервній праці, художниця отримує популярність та продає картини. Їй вдається домовлятися з найкращими галереями, а за портретами від Лемпицької збираються черги. У 1929 році її автопортрет “Жінка у зеленому Bugatti” потрапляє на обкладинку відомого німецького журналу, який підносить Лемпицьку як ідеал жінки: самостійну, красиву, вільну та заможну.

“Жінка у зеленому Bugatti”, Тамара Лемпицька. Париж, 1925

Після цієї роботи, мрії Лемпицької про богемне життя здійснилися. Вона очолила ту верхівку суспільства, до якої довго йшла. І як уже заведено для світських дам, життя Тамари покрили плітки і скандали: вона покинула чоловіка та дітей, заводила романи з жінками та ставала все більш популярною. Згодом художниця одружилася та переїхала в Америку, де стала улюбленою голлівудською портретисткою.

“Портрет Марджорі Феррі”, Тамара Лемпицька, 1932

Архітектура та дизайн

Дизайнери, архітектори та художники прагнули створити ілюзію розкоші у часи невизначеності та спустошеності. Тому їх твори стали маніфестами надмірності, яку вони шукали в інших художніх напрямках та древніх культурах. Головним символом стилю в архітектурі стали хмарочоси. А найвідомішим — Крайслер Білдінг у Нью-Йорку із 38-метровим сталевим шпилем, фасадними скульптурами та трикутними вікнами, схожими на сонячні промені.

Крайслер Білдінг, архітектор Вільяма вам Аллен, Нью-Йорк, 1930

  Серед інших “зірок ” арт-деко — хмарочоси Empire State Building, General Electric Building та American Radiator Building.

Empire State Building, архітектор Вільям Лемб, 1931

Арт-деко важко відділити від прикладного мистецтва: дизайну інтер'єру, меблів, дрібної скульптурної пластики, текстилю. У цьому плані стиль використав напрацювання нідерландського об’єднання неопластиків та школи Баугауз. Неповторний вигляд меблям у стилі ар-деко надавали рідкісні і дорогі матеріали: чорне, пальмове дерево, бразильська жакаранда, палісандрове дерево, акуляча шкіра, шкура поні, слонова кістка. Для задоволення попиту середнього класу виготовляли недорогі вироби арт-деко: меблі покривали світлим шпоном червоного дерева й бежевим лаком або створювали обтічні силуети із гнутої фанери.

У меблях жанр представляв Жак-Еміль Рульманн — найвідоміших меблевий дизайнер епохи. Окрім нього, популярністю користувалися продукція компанії «Süe et Mare», ширми Айлін Грей, вироби з кованого металу Едгара Брандта, скло великого Рене Лаліка і Моріса Марино, а також годинник і ювелірні вироби Cartier.

Напрям також підняв статус декоративної скульптури до рівня “високого мистецтва”. Класиками малої пластики вважаються Дмитро Чипарус, Клер Жан Робер Колине, Поль Філіп, Фердинанд Прайсс, Отто Поерцель.

Майстри використовували матеріали, які підкреслювали розкіш та статусність: крокодилова шкіра, слонова кістка, срібло, рідкі породи дерева, мармур.

Скульптура малих форм Дмитра Чипаруса

Нові силуети та емансипація

Розквіт арт-деко компенсував суспільству втрачені роки війни. Нова течія набирає все більшої помпезності, декоративності та яскравості. Це настільки подобається модницям, що напрям виходить за межі Франції і навіть Європи.

Перші моделі арт-деко поєднували елементи різних стилів: східні мотиви, модерн, російський конструктивізм, кубізм та абстракціонізм, які на тканинах транслювалися як геометричні принти, незвичайні візерунки та квіткові поєднання.  

Одяг арт-деко мав яскраве втілення у балеті “Російські сезони”. Бачення костюмів та декорацій знаменитого театрального діяча Сергія Дягілєва стали джерелом натхнення для прихильників стилю. Балетні сезони впродовж 20 років дивували світ незвичними костюмами акторів та неймовірними декораціями. Це дало поштовх для розвитку та становлення арт-деко.

“Російські сезони”, Сергій Дягілєв. Франція, 1920-ті роки

На формування знаменитого силуету арт-деко вплинули світові тенденції емансипації та нового трактування ролі жінки. Вона боролася за рівноправ'я та свободу вибору і одяг точно відобразив тодішні феміністичні настрої. Головним атрибутом стилю стала сукня. І якщо це все ж таки здається жіночним вбранням, то її характеристика свідчила про всезагальний бунт. Сукні з корсетами, шарами рюш та десятками квітів перетворилися у прямокутні клапні тканини, які навіть не повторювали силует жінки. Вперше одяг був вільного крою, без акценту на талії та бюсті. Надмірна жіночність стала вульгарною, а на заміну зрозумілим стандартам пишної краси, прийшов новий ідеал — худорлява дівчина з коротким волоссям та зовнішністю підлітка.  

Але нова мода не означала, що жінка втратила вишуканість та елегантність, поняття “жіночність” набуло іншого прочитання. Щоб продемонструвати своє тіло, до суконь додавали розрізи: відкриті плечі, ноги, спина. Тканину обирали з прозорого шифону, шовку чи оксамиту. Довжина сукні могла бути будь-якою. Трендовими були і довгий одяг, і до колін. Спині любили приділяти особливу увагу. Вона була або ж повністю оголеною, або оздоблена мереживом, бісером чи бахромою. 

Перший адептом арт-деко в одязі, був Поль Пуаре. У 1920-х роках від створював “канонічні” образи з точними геометричними лініями, простим силуетом та складним драпіруванням. Ексцентричні сукні Пуаре були визнані високою модою та стали початком нової епохи фешн-індустрії. Пізніше тренд підхопили й інші французькі кутюр'є, зокрема мадам Шанель.

Роботи Поля Пуаре

Прихильники арт-деко зі своєю любов'ю до декоративності не могли оминути ювелірне мистецтво. Так, один із засновників кубізму, Жорж Брак, після 1920-х і до кінця життя працював у стилі арт-деко в ювелірній промисловості. На відміну від митців модерну, які шукали натхнення в природі та імітували форми флори і фауни, Брак бачив ідеї для сюжетів безпосередньо у мистецтві. Так він створив лінійку прикрас на основі авангардного живопису, де досягнув лаконічності та ідеальної геометрії.

Прикраса з колекції “Метаморфози”, Жорж Брак

Арт-деко став останнім визначним стилем, який зміг об'єднати світову еліту на декади. Після 1940 років він пішов на спад — цікавість публіки зменшувалася, адже настала нова війна, й країни знову перейшли в режим виживання.  У США, Нідерландах та Франції арт-деко поступово еволюціонував у бік функціоналізму. Нова хвиля інтересу припала на 60-ті та 80-ті роки, в період розвитку поп-арту та графічного дизайну. 

Як і все велике, арт-деко не зник, а залишився в елементах сучасності. Його досі можна зустріти у нашому побуті, на подіумах, у посуді та навіть на станціях метро. Бо бажання прикрасити своє життя з нами навічно.